Чому гештальт-терапевту складно зробити наступний крок в практиці?

Гештальт-терапевти багато років навчаються. Вони проживають власний терапевтичний досвід, працюють із сиблінгами, отримують супервізію, накопичують практичні години.

І водночас я досить часто бачу, як складно буває перейти на наступний етап професійної реалізації. Для когось це перехід від навчання до перших власних клієнтів. Для когось — від кількох клієнтів на тиждень до регулярної практики або власної групи. Хтось уже проводить лекції й вебінари, але відкладає створення курсу, про який давно думає.

Це різні етапи. Але в кожному з них є момент, коли вже недостатньо робити те, що я вмію зараз. Потрібно вийти з ідеєю до людей, зустрітися з їхньою реакцією, організувати свою роботу по-новому. І саме тут терапевт може зупинитися.

Чому так відбувається? Я бачу щонайменше п’ять причин, які можуть з’являтися і на старті, і під час розвитку практики. Це мої спостереження. Дослідження професійного розвитку психотерапевтів і література про приватну практику допомагають подивитися на окремі частини цього процесу ширше, але не описують готової формули для всіх етапів.

1. Очікування, що клієнти або учасники знайдуться самі

У гештальт-підході ми багато говоримо про інтенцію, контакт, енергію, про те, щоб помічати, куди рухається інтерес і бажання.

І терапевт може очікувати, що в професійній реалізації все відбудеться приблизно так само: «Я хочу працювати — отже, має з’явитися клієнт. Я добре навчилася, маю бажання, мене мають побачити». А згодом: «Я створила групу, вона цікава, отже, люди мають прийти».

Іноді клієнти справді приходять через рекомендації. Але між «я хочу працювати» і «в мене є клієнти» є ще одна важлива частина — відповідальність за побудову власної практики. Так само між «я хочу вести групу» і «в групі є учасники» є робота: зрозуміти, кому вона потрібна, розповісти про неї та зробити шлях до участі зрозумілим.

Це вже інша частина професійної ролі. У розділі книги The Portable Mentor, присвяченому початку приватної практики, Джеффрі Барнетт і Елізабет Геншоу Мусевич окремо розглядають клінічну підготовку та завдання організації практики: планування, комунікацію, фінансові й організаційні питання. Це книжковий професійний орієнтир, а не доказ того, що кожен терапевт має просувати себе однаково. [1]

2. Творча частина розвинена, а системної дії бракує

Терапевт може добре відчувати нюанси контакту, помічати процес, бути гнучким, знаходити нестандартні способи роботи. Але і побудова практики, і перехід на наступний її етап потребують ще й регулярної дії.

Потрібно виділити час, сісти й зробити. На старті — сформулювати, з якими запитами ви працюєте, створити місце, де люди зможуть про вас дізнатися й записатися, розповісти про свою роботу. Якщо хочете зібрати групу — не тільки продумати її тему й формат, а й написати анонс, розмістити його, провести зустрічі з тими, кому це може бути цікаво. Якщо замислюєте курс — описати програму, підготувати сторінку для реєстрації, вести соцмережі або обрати інші канали, за потреби запустити рекламу, відповідати на запитання потенційних учасників. Наступного дня зробити ще одну конкретну дію. А раз на тиждень зупинитися й подивитися, що спрацювало, а що варто змінити.

Щоденна дія не обов’язково означає щоденний пост або постійне створення нових продуктів. Сьогодні це може бути розмова, завтра — опис програми, післязавтра — розміщення анонсу. Спосіб має відповідати людині, її часу й енергії. Але якщо дії для наступного кроку весь час залишаються «на потім», ідея групи чи курсу може так і залишитися ідеєю.

Дослідники, які описали навчальний курс із підприємництва для майбутніх консультантів, показали, скільки окремих питань виникає під час створення практики: від кола можливих клієнтів і системи рекомендацій до фінансів та організації роботи. Це пояснює, чому самих терапевтичних навичок може бути недостатньо для її побудови. [2]

3. Немає відповіді на запитання: «Навіщо мені це?»

Здається, це дуже просте запитання. Але перш ніж думати, як перейти на наступний етап, мені важливо зупинитися й запитати себе: навіщо мені це? Не взагалі навіщо терапевтові мати практику, вести групу чи створювати курс, а навіщо це мені — у моєму житті зараз?

На початку це може звучати так: я багато років навчаюся, практикую, мені це цікаво. Але я хочу зробити з цього професію? Чи для мене це важлива частина життя, якою я не планую регулярно заробляти?

Якщо я не ставлю собі завдання мати власну практику, цілком зрозуміло, що я не займаюся пошуком клієнтів системно. Можу практикуватися в навчанні, іноді брати когось у роботу — і це теж мій вибір.

А коли практика вже є, запитання змінюється: я хочу залишити її в тому обсязі, який маю зараз, чи справді хочу розвивати? Чи хочу вести групу? Чи готова створювати курс — з усім часом і організаційною роботою, яких він потребуватиме? Не кожному терапевтові потрібно масштабуватися. Але якщо я цього хочу, важливо чесно назвати своє рішення й подивитися, яке місце цей наступний етап може посісти в моєму житті.

Перший клієнт, власна група чи курс змінюють не лише робочий графік. Вони змінюють те, як я організовую своє життя, скільки відповідальності беру на себе, яке місце відводжу цій роботі. Тому мені важливо знайти не формальну відповідь «треба розвиватися», а свою: що я хочу через цей крок реалізувати? Чому це важливо для мене саме тепер? Чи готова я впустити ці зміни у своє життя?

Може виявитися, що цей крок мені справді потрібен. А може — що я поки не хочу ні групи, ні курсу, хоча навколо здається, що вже час масштабуватися. Це теж важливо побачити до того, як складати план і змушувати себе діяти.

Коли я розумію, навіщо мені цей крок, легше визначити, скільки часу я готова вкладати, яких результатів прагну й що саме почну робити. Це вже не питання «коли воно станеться», а питання «як я починаю це будувати».

У професійній літературі про приватну практику таке рішення також розглядають як окремий етап: практика може розвиватися поступово, паралельно з іншою роботою, і не для кожного має бути повною зайнятістю. [1]

4. Тривога перед наступним кроком веде в нове навчання

Початок власної практики викликає багато тривоги. Потрібно вийти з навчального середовища у своє реальне життя, назвати себе терапевтом, запропонувати свою роботу, витримати невизначеність: чи звернеться хтось до мене? Але тривога може повертатися і пізніше. Я вже працюю з окремими клієнтами, а тепер хочу вести групу — чи прийдуть люди? Я читаю лекції, але хочу створити курс — чи зможу його зібрати й провести?

І замість того, щоб справлятися з цією тривогою через маленькі дії в реальному житті, можна піти в чергове навчання. Одне, друге, третє. Здається: «Ще трохи повчуся — і тоді буду готова».

Причому з різним навчанням може відбуватися різне. У навчанні гештальт-терапії людина отримує знання, супервізію, опору в групі, може краще розуміти себе. Це важливо. Але після нього все одно потрібно знайти спосіб вписати побудову практики у своє реальне життя.

А коли людина йде на курс із соцмереж чи маркетингу, може виникнути інша тривога: перед обсягом завдань, незнайомою мовою, вимогою постійно щось робити. «Я взагалі обрала професію гештальт-терапевта. Невже тепер мені потрібно ще й усе це?» У результаті інструментів ніби стає більше, а почати ще складніше.

Я не пропоную відмовлятися від навчання. Так само необхідні супервізія, особиста терапія і розуміння власних професійних меж. Але навчання саме по собі не замінить регулярних дій. У дослідженні першого року контакту молодих фахівців із клієнтами серед подій, що впливали на їхню професійну впевненість, були контакт із клієнтами, супервізія та спілкування з колегами. Частина впевненості формується вже в процесі роботи, а не лише до її початку. [3]

У мене є гіпотеза: коли студент уже має достатню підготовку й готовий практикувати, йому важливо не чекати сертифікації, щоб зустрітися з першим реальним клієнтом. Часто це кінець навчання, коли робота з клієнтами вже дозволена програмою. Терапевт зустрічається з клієнтом сам, а згодом приносить випадок на заочну супервізію: розбирає свою роботу, ставить запитання й отримує підтримку. Це вже не сиблінг і не вправа в навчальній групі. Це зустріч із людиною, яка сама звернулася по допомогу, і досвід відповідальності за реальну роботу. Навіть якщо на початку вона безкоштовна або за невелику оплату, цей досвід може дати сильну опору: допомагати витримувати тривогу й сміливіше робити наступні кроки. Вартість тут не визначає професійної відповідальності: важливі компетентність, ясні домовленості й заочна супервізія.

Це гіпотеза саме про старт. Але принцип маленьких реальних кроків може бути важливим і на наступних етапах. Той, хто хоче вести групу, може не тільки обдумувати тему, а й зробити анонс, розмістити його, провести відкриту зустріч, поговорити з можливими учасниками. Той, хто думає про курс, може описати програму, підготувати місце для реєстрації, провести вебінар, розповісти про нього у своїх каналах або запустити рекламу. Так з’являється не лише уявлення про інтерес людей, а й реальний досвід створення та просування свого продукту.

Я пропоную дивитися на кожен такий перехід як на поступовий процес. На старті: «Ось моя освіта й мій реальний рівень на сьогодні. Ось із якими запитами я можу працювати компетентно». Пізніше: «Ось досвід, який я вже маю. Яку групу я хочу вести? З якої невеликої перевірки своєї ідеї можу почати?»

Почати можна з маленьких посильних дій: визначити час для перших клієнтів або для підготовки групи; написати опис послуги чи анонс; домовитися про зустріч; розмістити інформацію там, де її побачать. Сьогодні зробити один крок, завтра — наступний. Не вийшло донести свою пропозицію — аналізую, що саме не спрацювало. Потрібен інший спосіб розповісти про себе — пробую інший.

Для мене тут ключове слово — регулярність. Коли невеликі дії стають щоденною частиною життя, з’являється досвід: я можу щось робити навіть із тривогою, можу побачити результат, скоригувати наступний крок. Саме так поступово з’являється енергія руху до своєї мети.

Звичайно, тут є важлива межа: експериментувати можна зі способами організації та представлення своєї роботи, а не з безпекою клієнта чи межами власної компетентності.

5. Немає внутрішнього рішення заробляти й розвивати практику

Мені здається, це один із найважливіших моментів. На початку варто дозволити собі сказати: «Я хочу, щоб це була моя професія. Я хочу на цьому заробляти». На наступному етапі рішення може звучати інакше: «Я хочу вести групи» або «Я хочу створити курс і зробити його частиною своєї роботи».

Для когось ці слова звучать просто. Для когось одразу виникають запитання: чи можна поєднувати допомогу людям і гроші? Чи маю я право говорити про свою роботу? Яку ціну можу назвати? Що буде, якщо мені відмовлять?

Коли такого рішення немає, багато практичних кроків теж зависають. Складно назвати вартість, визначити робочий графік, домовитися про правила оплати, спланувати, скільки клієнтів ви можете вести. А для групи чи курсу — виділити час на підготовку, визначити формат, ціну й спосіб набору. Коли рішення поступово з’являється, змінюється спосіб мислення. Я починаю думати не тільки про те, як бути хорошим терапевтом, а й про те, як створити умови, за яких моя робота буде доступною людям і стійкою для мене.

Це не робить терапію менш людяною. Можливість утримувати практику — також частина професійної відповідальності.

Як ми працюємо з цим у програмі

Коли я говорю «побудувати практику», я маю на увазі ще одну важливу зміну: поруч з ідентичністю психотерапевта має розвиватися підприємницька частина. Саме з цим ми працюємо в програмі «Реалізація своєї ідеї». Мені важливо, щоб терапевт навчився ставитися до пошуку перших клієнтів, набору групи, створення вебінару чи курсу, організації та просування своєї роботи як до завдань власної справи. Але розкласти завдання й скласти план — лише частина нашої роботи.

Навіщо це потрібно? Тривога і страх можуть паралізувати рух на будь-якому новому етапі. Людина розповіла про свою роботу, а у відповідь не отримала запису — і переживає це як «мені відмовили, отже, зі мною щось не так». Або оголосила групу, на яку записалося двоє, й вирішила: «Я поганий ведучий». З підприємницької позиції можна трохи вийти над ситуацією і побачити інше: цим людям зараз не підійшла моя пропозиція або вони про неї не дізналися. Що я можу зрозуміти з цього досвіду? Кому ще й у який спосіб можу розповісти про свою роботу?

Умовно: я зробила десять доречних запрошень на відкриту зустріч або розповіла десятьом людям, які цікавилися моєю роботою, як записатися. Хтось відмовиться, хтось не відповість, а хтось захоче прийти. Це не формула, за якою з десяти запрошень обов’язково з’явиться один клієнт. Це спосіб не перетворювати кожну відмову на висновок про себе як терапевта і продовжувати діяти.

Або інша ситуація: я придумала вебінар, почала його запускати, а люди не реєструються. Перший шлях — знецінити себе: «Я поганий терапевт. Нікому не цікаво те, що я роблю». Другий — піти досліджувати: кому я пропоную цей вебінар? Чи є в цих людей зараз така потреба? Як вони самі про неї говорять? Де й як я розмістила анонс? Чи зрозуміло з нього, що люди отримають і як зареєструватися?

Тоді я можу змінити формулювання, формат або саму ідею вебінару. Можу створити продукт на стику потреб людей і власного інтересу. А можу побачити, що з темою все гаразд, але про вебінар дізналося замало людей: тоді завдання — попрацювати з анонсом, каналами просування й розмовами із зацікавленими людьми. Це вже бізнес-завдання, яке можна дослідити й вирішувати. І те, що перший вебінар не зібрався, нічого не говорить про мою здатність бути терапевтом.

Якщо складно набрати клієнтів чи учасників, я дивлюся на це з підприємницької позиції: чи зрозуміло людям, що саме я пропоную? Чи є спосіб мене знайти? Які дії я пробувала і що з них спрацювало? Тоді складність стає завданням, яке можна досліджувати й вирішувати, а не вироком моїй професійній цінності. Саме цей перехід між ролями, на мою думку, може давати більше свободи для наступного кроку.

Але я добре розумію, що людині, яку паралізує страх, недостатньо просто сказати: «Подивіться на це як підприємець». Тому в програмі ми працюємо і з тим, що відбувається з вами в цьому русі: зі страхом видимості, тривогою перед відмовою, сумнівами у власних силах. Шукаємо опори, помічаємо ваш потенціал, дивимося, які дії вам посильні зараз. Досліджуємо, як входити в контакт із людьми й до кого можна звернутися по підтримку чи допомогу. Підприємницька роль тоді розвивається разом із вами, а не стає ще однією вимогою, яку треба виконати через силу.

А коли я сиджу з клієнтом тет-а-тет, я працюю як психотерапевт: тримаю контакт, професійні межі й відповідальність за процес. Підприємницька роль потрібна для розвитку практики, але вона не має керувати терапевтичною зустріччю.

Мені здається важливим навчитися розрізняти ці ситуації й розвивати обидві частини. Досвід освітньої програми з клінічного підприємництва для майбутніх консультантів показує, що питання бізнесу можна включати в підготовку фахівців професій допомоги: учасники працювали над власним планом практики й повідомляли про більшу ясність щодо своїх ідей та професійної ідентичності. Це приклад освітньої практики, а не доказ ефективності саме нашої програми. [2]

Від запитання «Що зі мною не так?» до запитання «Що саме мені потрібно побудувати?»

Я не думаю, що всі п’ять причин є в кожного терапевта. У когось уже є внутрішнє рішення, але бракує системності. Хтось регулярно працює з клієнтами, але ще не знайшов способу зібрати групу. Комусь зараз справді потрібне додаткове навчання або підтримка супервізора.

Мені важливо інше: якщо клієнти не з’являються, група не збирається або курс поки залишається ідеєю, це не обов’язково означає, що ви поганий терапевт. На кожному новому етапі є завдання, яких ви ще не робили, і почуття, з якими непросто залишатися наодинці. Можна розібратися і з завданнями, і з тим, що вас зупиняє, знайти підтримку й почати рухатися посильними кроками.

Про що з цього ви замислилися найбільше?

Джерела й межі висновків

Наведені джерела стосуються психологів і консультантів, які працюють у сфері психотерапії, переважно в США. Вони не досліджували саме ці п’ять причин, гештальт-терапевтів в Україні чи кожен із переходів від перших клієнтів до створення курсу. П’ять пунктів — авторська рамка; джерела дають контекст для окремих тверджень про початок роботи та організацію приватної практики.

1. Jeffrey E. Barnett, Elizabeth Henshaw Musewicz. Training to Begin a Private Practice, у книзі The Portable Mentor (2022).
2. Ryan F. Reese, J. Scott Young, Gerald A. Hutchinson. Preparing Counselors-in-Training for Private Practice: A Course in Clinical Entrepreneurship, The Professional Counselor.
3. Events and experiences impacting the development of clinical self confidence: a study of the first year of client contact, дослідження 39 молодих фахівців.