Не хотите девки замуж*…

Ми живемо, не помічаючи, як, а часом, і з ким. Ні, ми, безумовно, знаємо ПІБ, рід діяльності та особливі прикмети, а іноді навіть "діагноз": нарцисист, аб'юзер, мамин синочок тощо. Так помірно огидно жити, вирощуючи найголовніший орган: терпельце.

Не хочете до психотерапевта!

Сідаєш, усе ЧОМУ, ХТО ВИНОВИЙ викладаєш, і вже готуєшся поставити сакральне запитання:

- А РОБИТИ-ТО ЩО?!

Як тут істота ця,

психотерапевтична, питання поставить, гостре; прямо туди, де не чекаю....

І окуляри мої каламутно-рожеві б'ються з любов'ю і ласкою... склом всередину, зрозуміло.

А вона, сидить навпроти, та ще й дивиться так, ніби розуміє чимось більшим,

ніж головою....

БООООООЛЬНО...ТАК БОООООЛЬНО...

І раптом розумію я, розмір вирощеного за довгі роки терпельця не покриває всього, що було заховано:

в-

під-,

за-,

над-,

з-під...

І воно... о боги, чорти, хто там...

ПОЧИНАЄ ЛІЗТИ НАЗОВНІ...

- Усе, "пасочки"!

Розірвало: психічне, що вирвалося, видає весь скрипковий, віолончельний, барабанний дріб, причому обертонально: і там, і там.

- Аааа..., - хвиля зашкалює, і....

ВІДХОДИТЬ...

Так, відходить... очі заплющую: краще - не відкривати.

Бестія ця терапевтична ж усе бачила: напевно, втекла вже, або сидить, усміхаючись...

Відкриваю: таки сидить, не втекла, дивно це...

Звідкись потертими кадрами з німого кіно згадується скло над зачиненими дверима й улюблений метал, що розбирає метал, знайомий голос усередині мене, який колись був зовні:

- Іди у свою кімнату, заспокоїшся, можеш вийти!

ЖАХ

І лавина жаху, що накочується лавиною жаху... самотність...

Очима кліпається, там я, під склом чи тут, перед цією дивною типшею, змішується все.

А тут звучить:

- Ти кудись ідеш від мене, я бачу, що тобі важливо, а я тут, я чекатиму на тебе... ти тільки відчиняй очі інколи, я хвилююся за тебе.

Я НАПИСАЛА ЦЕ В 14 РОКІВ...

"Чекати на мене?!

- Ніхто не чекав.

Кликати мене?!

- Ніхто не кликав.

Хвилюватися мною-

Крижаний

Тільки море

хвилею..."

ТАМ ЧИ ТУТ...

Просто скло над дверима, жовтим світлом і відлунням телевізора нагадувало: там, за дверима, тече життя, а я за склом, я маю зібратися й ПРИКРАТИТИТИ, і не ганьбити перед гостями, і привести себе до ладу, інакше, я залишуся тут, за склом, відокремлена від життя на цілу вічність...

А цей ось... хвилюється... про МЕНЕ?! Якого, власне, ....

Що це... сльози, як раніше:

зрадницьки, по щоках... і нестямно, як у дитинстві, ревом... на який ніхто ніколи не приходив. Уже й немає ідеї зібратися, психогадша, однією німою фразою...

ЯК?! НАВІЩО?!! ВСЕ ЦЕ ЗНОВУ?!

Поховане...

- Можна, я торкнуся тебе? Я дивлюся, як ти намагаєшся триматися і як уже не можеш... мої руки прагнуть обійняти тебе, сховати від усього, але я зупиняю себе: я не знаю, чи готова ти...

ЯКОГО?!

Якогось дивного лисого риса, схожого, 100% на цей погляд, що вчепився в мене вологими сльозами... я піддаюся тілом уперед і падаю в обійми, як колись... давним-давно, коли ще не було в цілому світі нікого, окрім мене... о, боги, дияволи, хто там... я згадую... ТАК уже було! Світ хотів мене, чекав!

РУКИ

Міцні, ніжні руки, і тихі, погойдуючі тональністю слова, розібрати які я не в силах, ніби знову втратила їхнє ознаменування.

І на цій ритмічній мелодії теплого сильного м'якого м'якістю голосу раптом відчуваю всім тілом, що двері відчинені, що самотність осколками, як у кінострічці, показаній задом наперед, збирається в дзеркало і виноситься за межі світу, залишаючи його обіймаюче-теплим тільки для мене, стільки, скільки я захочу...

ВІЧНІСТЬ

Вічність... я повертаю вічність...

Розчиняюся в солодкій перині знайомих міцним і трепетних рук...

ОЧІ

Ух... щось змінюється, очі розплющуються, а тіло відчуває: ох, добре, досить, і потихеньку відсторонюється, руки, що тримали мене, розплющуються, як печера Алладіна...

Ні, навіть скоріше, я ж не вміла вимовити:

- Сім-сім.

Озираюся, дихаю, скла немає, терапевтка - таки терапевтка, дивиться спокійно-уважно і впевнено якось... Мітли не видно...

СТРАННО

Дивно це все, дуже дивно...

Спокій, відроджений солодкий спокійний спокій там, усередині, де маленьке море штормило більше років...

А ДАЛІ...

Думаєте, добре мені?! Та, так...

От тільки ЯК мені без моря цього жити тепер?! 40 років воно в мені, а я в ньому... ЯК ми тепер одне без одного!

ЯК жити, відчуваючи цей дивний і незвичний теплий долонями теплий штиль?!

ЕХ! Я САМА ЦЕ ВИБРАЛА...

Але я намагаюся, хоча, чесно, часом хочеться повернутися до цієї... психотерапевтки-на-мітлі й заплатити їй знову, щоб повернула все, як було...

Звично гиденько...

...І ВАМ НЕ РАДЖУ...

Загалом, тримайте пораду:

"Не жила добре,

Не варто й починати!

А, якщо не народишся,

То можна й не вмирати..."