16.10 Групова супервізія "Тут щось не так"

Мій професійний шлях у клінічній психології почався задовго до приватної психотерапевтичної практики.

11 років я працювала у дорослому та дитячому психіатричному стаціонарах.
Ще 8 років працювала та співпрацювала з науково-дослідним інститутом психіатрії.

Загалом маю понад 20 років клінічної практики.

Тому клінічних клієнтів і пацієнтів, психопатологічну симптоматику та її феноменологію я знаю не лише з підручників, класифікацій та навчальних програм.

Я знаю їх із живої клінічної практики.

Я бачила, як по-різному може виглядати депресія, яка існує палітра тривожних розладів. Як за тривогою може ховатися зовсім інша клінічна картина, або зовсім не клінічна. Як проявляється ОКР поза красивими діагностичними критеріями. Як змінюється людина в різних фазах біполярного розладу. Як особистісна організація впливає на симптоматику, контакт і сам терапевтичний процес. Як веде себе клінічна картина в дітей та підлітків. Перші маніфести.

Саме цей досвід я хочу принести в супервізійну групу, не щоб навчити терапевтів ставити діагнози клієнтам за кількома ознаками, а щоб навчитися дивитися уважніше, розрізняти, не поспішати з висновками, бачити феноменологію, помічати клінічні маркери.
Розуміти межі власної компетентності, знати, коли потрібна консультація психіатра. Орієнтуватись у фармакології клієнта.
І водночас не втрачати за діагнозом живу людину.

Є клієнти, з якими начебто все зрозуміло, є контакт, є історія, є симптом, є терапевтична робота, але з’являється відчуття, що ніби я бачу багато, але чогось важливого не бачу.

• Чому терапія ходить по колу?
• Це опір чи прояв розладу?
• Особливість характеру чи симптом?
• Чому звичні інтервенції не працюють?
• Що відбувається з клієнтом і що відбувається зі мною поруч із ним?

Саме такі випадки я хочу розбирати на груповій клінічній супервізії.

ОКР, тривожні та депресивні розлади, біполярний афективний розлад, межова проблематика, складні особистісні організації, коморбідність і ті клієнти, яких важко вмістити в одну красиву терапевтичну концепцію.

Формат буде особливим.

Один супервізант представляє випадок, не намагаючись одразу його пояснити чи довести правильність своєї роботи.

А далі ми починаємо дослідження.

Група ставить запитання.
Про симптоми і анамнез. Про життя клієнта. Про початок і перебіг розладу. Про стосунки. Про медикаментозне лікування. Про те, що відбувається на сесіях. Про те, що повторюється. Про те, що здається незначним, але раптом виявляється ключовим.

Ми будемо вчитися не поспішати з відповідями.

Збирати випадок.
Помічати суперечності.
Висувати клінічні гіпотези.
Відрізняти феномен від його інтерпретації.
Бачити не лише симптом, а людину, яка цей симптом має.
І окремо дивитися на терапевтичні стосунки.

Що цей клієнт створює у контакті?
Що починає відчувати й робити терапевт поруч із ним?
Де терапевта затягує в знайомий клієнтові сценарій?
Що з контрпереносних переживань може стати важливою діагностичною інформацією?

І лише коли картина почне складатися, ми перейдемо до питання:

як із цим працювати?

Я дам своє бачення випадку, можливі клінічні гіпотези, фокуси та стратегію подальшої терапії.

А завершуватиметься кожна супервізія невеликим теоретичним блоком саме про той феномен, який ми зустріли в представленому випадку.

Не теорія, яку треба колись застосувати до живого клієнта.

Спочатку клієнт, потім — спроба його зрозуміти, і лише потім теорія, яка допомагає побачене назвати й структурувати.

Мені хочеться створити супервізію, після якої терапевт забирає із собою більше, ніж відповідь на запитання «що робити з цим клієнтом?»
Він поступово набуває значно важливішої професійної здатності:
бачити складний випадок, не боятись, витримувати невідоме і клінічно мислити.
Професійність терапевта полягає не в тому, щоб завжди знати відповідь, а в тому, щоб знати, куди дивитися, коли відповіді немає.